Василь Ковпак немало років працював фотокореспондентом у «Кіровоградській правді». Був серед засновників обласної організації Спілки фотохудожників України, до якої зараз належать багато фотомитців міста. На його честь відкрили меморіальну дошку в обласному центрі і заснували премію. Ледь не до останнього чоловік ходив із фотоапаратом. Він залишив по собі величезний архів світлин, які нині оцифровує галерист Микола Цуканов. Цінність багатьох уже давно зрозуміли колекціонери.

Буквально за кілька днів до століття «КП» редакція побачила один із тисяч знімків фотохудожника. На ньому – жінка з хлопчиком на руках, який уважно роздивляється «Кіровоградську правду». Уже згодом з’ясувалося, та жінка – дружина Василя Ковпака – Марія, а в неї на колінах сидить син – Василь-молодший. Саме Васильок, як його називав батько, і розповів «КП», як жила родина і що залишилося після смерті відомого фотографа.

– Це було у Богданівці Знам’янського району. Мій дід усе життя там працював лісником, тому ми часто їздили туди на вихідні. Я так зрозумів, привезли діду свіжий номер «Кіровоградської правди» і тато, він же не розлучався з фотоапаратом, зробив фото. Спеціально чи ні, чесно кажучи, не пам’ятаю. Там мені тоді було приблизно років два з половиною. На фото я з мамою, – пригадує син Ковпака – Василь.

Марія – дружина Василя-старшого працювала у німецькому госпіталі, а потім медсестрою у третій міській лікарні. Саме там вони і познайомилися.

– Мама була мирова жінка. Добра, терпляча і трудоголік… Вона пропрацювала з такою віддачею. Її знали усі лікарі і вона усіх знала. Пам’ятаю, яка втомлена приходила увечері додому з роботи, – з неймовірним теплом у погляді згадує син. – У лікарні вони з татом і познайомилися. Йому стало зле, а мама його рятувала. Вона йому дуже сподобалася і він закохався.

Про те, як сильно Василь любив свою Марію, багато говорять листи.

«Спасибі тобі, моя радість, за сина. Як ти там, як здоров’я твоє, сина, що тобі принести? Моя найкраща! Твій Васильок», – писав Ковпак-старший коханій 7 квітня 1977 року у день, коли народився син.

«Як ви там, мої рідні? Вчора довго не міг заснути, все переді мною наш рідненький синочок. А дідусь був задоволений, що внук на нього схожий. Якщо можеш, то виглянеш із вікна. Сьогодні зранку був на роботі, проявляв та друкував. Тільки о 12:30 дня снідав-обідав. Випив пляшку молока та з’їв пирога. Цілую і обіймаю міцно-міцно, безмежно раз. Ваш Василь, Василько Васильович», – йшлося в другому листі.

Ковпака-меншого назвали не на честь батька, а на честь дідуся.

– Мене хотіли інакше називати. Це бабуся сказала: «У нас був дід Василь. Він був хорошою людиною, назвем Василем». Мама: «Та ну, куди ж…». Сказали Василь, так Василь, – ділиться сімейними історіями співрозмовник «КП».

Маленькому Васильку не було ще й року, як його відвели до ясельної групи у садочок, а батьки продовжили працювати.

– У дев’ять місяців мене віддали в ясельну групу. Батькам потрібно було працювати. У рік я вже добре говорив і мав гарну пам’ять. От маму запам’ятав, що вона завжди втомлена і в роботі. Окрім третьої лікарні, вона встигала паралельно працювати ще й в «Ацинусі», – каже співрозмовник.

Так само багато працював і старший Ковпак.

– Пам’ятаю, батько дуже багато працював – зйомки для газет, виставки готував. На роботу збирався, то клав два фотоапарати у сумку, візьме з собою блок плівки. Адже одна плівка мала лише 36 кадрів. Ще треба повчитися у старої гвардії, як фотографувати з одного-двох кадрів добре, це ж не тисяча, коли натискаєш кнопку і техніка видає десять кадрів за секунду, а потім не знаєш, який вибрати: і той хороший, і той, і той, – продовжує чоловік.

Якось Василь Ковпак-старший поїхав на фестиваль у Київ, де за добу йому разом із колегами-фотографами потрібно було зробити і надрукувати близько тисячі світлин, тоді це було не так просто, як нині.

– Пам’ятаю, як батько надіслав наступного листа: «Добрий день мої рідні Машенька, малесенький ріднесенький Василику! Долетів до Києва добре, ознайомили з роботою фестивалю. На ранок 26 вересня нам потрібно здати близько тисячі фотознімків, які вручать гостям цього фестивалю. Виходить, що вдень треба фотографувати, а ввечері обробляти і друкувати знімки. Так шо треба відкласти все необхідне, щоб мої знімки, не дивлячись, що апаратура у мене «не ахті», були не гірші інших товаришів. Якщо вам лист прийде, що встигнете відповісти, то чекатиму вашої звісточки мої рідні, мої найкращі. А на окремому листочку Василька ручку обведи. Обнімаю, цілую безліч раз вас моїх любимих, ваш папа Вася, Василь, Васильок», – цитує син листа.

Василь Ковпак-молодший пригадує, як батько засиджувався на роботі у «Кіровоградській правді», а він маленький із мамою допомагали йому проявляти плівки.

– Ми до нього приходили вночі у «Кіровоградську правду», він не встигав, а ми йому допомагали і проявляти, і глянцювати. Дома робив фотографії теж, але багато працював у редакційній лабораторії, де стояв глянцювач здоровенний. Оце затхле повітря, бо двері зачиняли, щоб було темно. Мені тоді було десь три роки, – згадує чоловік. – Зрозуміло, тоді ніякого фотошопу не було і корегували світлини вручну. Якесь місце закривалося, засвічувався один бік фото, потім інший, потім усе засвічував... Коли проявив, ще щось помітив, ще підшаманив. Чудові були фотографії. Особливо мені подобалися матові, вони виходили наче об’ємні.

Добре пам’ятає Василь і тодішній колектив, серед яких була й нинішня працівниця «Кіровоградської правди» Анна Боячко.

– Був дуже великий і дружній колектив. Працівники часто збиралися редакційно-сімейним колом, щось святкували, а потім тато мене вже сонного додому приносив. Пам’ятаю і Анну Вікторівну, мене, бувало, залишали у друкарок і вони зі мною няньчилися, то і вона була, – посміхається співрозмовник «КП».

І хоча фотограф працював багато, заможною родина не була.

– Тато добре заробляв, але у нас не було вдома розкоші. Він витрачав гроші на техніку, на об’єктиви. У нас ні машини не було, нічого... Так, квартира в елітному районі, у будинку, де жили КДБісти. І то її батько вибив якось через обкоми, міськкоми і парткоми, коли я народився, – розповідає чоловік. – Батько був дуже зайнятий і знімав до кінця свого життя, до останнього. Звичайно, не з таким обвісом, як раніше, але все одно працював. Оцей архів, який залишився по ньому, він жив ним. Казав: «От у мене такий архів, що тут вся Кіровоградська область 50-60-х років».

Свій архів Ковпак зберігав удома, у двокімнатній квартирі. Після смерті батька і квадратні метри, й архіви мав успадкувати Василь-молодший. Але тоді він отримав не тільки велику кількість знімків і плівок, а й… рідного брата – старшого сина Ковпака від першого шлюбу.

– Після смерті батька з’ясувалося, що у мене є рідний по батьку брат від першого шлюбу. А дізнався, коли мав набути спадок. Приходжу у нотаріальну контору, а мені кажуть: «А чого один прийшов?». Я питаю: «А з ким іще?». А вони мені: «З братом». Я такий: «З яким?». «Ну от у тебе є брат». Звідки? – здивувався я.

Тоді Василь, передивившись усі архіви батька і згадавши розмови дорослих, як ще був дитиною, усе зрозумів.

Коли у Василя-молодшого народилася друга дитина, разом із дружиною вирішили продати батькову квартиру – мріяли переїхати у більш просторий будинок.

– Велику частину квартири займали батькові архіви. У його кімнаті взагалі була лише доріжка від ліжка до дверей, а так – все займали стоси фотографій і плівок. Коли ми переїхали до будинку, спочатку склали все у гараж, потім у кімнату, а свої ж речі ще не завозили... Втім у нас почав протікати дах. Зрештою, вирішили передати татові роботи на зберігання до Спілки фотохудожників. Передаючи, я просив лише про одне, аби світлинам дали життя, – пригадує Василь Ковпак.

Та минав час, а архіви Ковпака-старшого так і залишалися незайманими. Зрештою, син вирішив виправити ситуацію. Він зустрівся з власником кіровоградської галереї «Єлисаветград» Миколою Цукановим і той надихнув його на нове життя татових світлин.

– Років із десять архіви батька були у спілці. І за цей час про них почали забувати. А там дуже багато фотографій, більше десяти тисяч точно! Частини вже немає. Найцінніше, що могли забрати – це старі фотографії Кіровограда. Зараз фотороботам Василя Ковпака подарували друге життя. Микола Цуканов власним коштом оцифровує фотографії батька, вони знову оживають. І це чудово! – радіє син відомого фотохудожника.