Феномен «колекції Ільїна» відомий не лише у нашому місті, а й далеко за його межами. В обласному краєзнавчому музеї є зала, присвячена цьому непересічному явищу, а міська легенда про звичайного електрика, що виявився «підпільним мільйонером», лягла в основу чималої кількості художніх творів, найвідоміший з яких – багатосерійний фільм «Синдром дракона». Однак постать колекціонера досі лишається суперечливою і з кожною згадкою обростає новими подробицями.

Днями в галереї «Єлисаветград» відбулася зустріч з краєзнавцем Олександром Чудновим, зберігачем книжної частини колекції з 1994 по 2001 роки в ОУНБ ім. Д.Чижевського. Послухати розповідь «Колекція Олександра Ільїна – реальність і міфи» зібралося чимало зацікавлених цією темою людей.

Непроста людина

   Доповідач, який був особисто знайомий з колекціонером, зазначає, що той «тримав дистанцію» навіть з тими людьми, в яких був зацікавлений. Не мав легкого підходу до себе.
   – Так склалося, що з Ільїним мене з 12­річного віку пов’язала книга. Я був наймолодшим колекціонером книг у місті, і вперше ми зустрілися у магазині «Знання», – пригадує Олександр Чуднов. – Я побачив людину, яка не вступала ні в які розмови, сама вибирала книги – хазяйка магазину дуже рідко підходила до нього і давала якісь поради. Він зацікавився мною, оскільки я читав ті книги, які були у нього.
   Ільїн запросив підлітка до себе додому і став поступово привчати до тої літератури, яку сам цінував (це була література не думки, а, швидше, сюжету), особливо Мельникова­Печерського, Євгена Карновича.
– Поступово наші стосунки стали складатися у своєрідне взаємозбагачення. Я почав цікавитися творчістю цих письменників, поїхав до Санкт­Петербурга збирати інформацію по архівах, купував книги за його рахунок. Він давав мені можливість не лише купувати книги, а й зустрічатися з колекціонерами у різних містах.
    Відомо, що Олександр Ільїн був непоганим реставратором. Це підтверджують і спогади Олександра Чуднова:
   – Він дуже точно і лаконічно пояснював, як працювати не лише зі шкірою, а й з металами. Причому ніколи не сердився, коли я, наприклад, при золоченні пропалював шкіру. Він робив прості роботи із золочення, складні доручав іншій людині — відомому майстру Луговому. Шкіру брав з тек партійних працівників. Він ходив збирав їх. Інше джерело роботи – звалища (куди ходив не сам, а була ціла команда).
   Ільїн, який працював електриком, був небагато одягнений, але завжди підкреслено чистий, охайний, ввічливий, ніколи не підвищував голос, поступово вів до тих висновків, які, він знав, ти зробиш сам.
   – Він був глибоко віруючою людиною, але ніколи не нав’язував релігії, спочатку приваблював зовнішнім виглядом видання, а вже потім пропонував увійти у суть книги. Першу Біблію мені подарував Олександр Борисович, це була тритомна книга, видана до тисячоліття Хрещення Русі.
   Часто ставлять запитання: чи знав Ільїн мови? Чуднов згадує, що бачені ним книги Ільїна були розписані за роком виходу, виданням і т.д. – а це ціле дослідження. Наприклад, на його полиці була прижиттєва біографія кардинала Ришельє, він отримав її від свого друга з Санкт­Петербурга.
   – Зараз я вже знаю, що це не проста книга – саме з неї починається така річ, як двополярний світ політичної думки, – говорить Олександр Чуднов. – У неї вставлено десять сторінок інформації про те, хто видав, хто записав цю книгу. Виявляється, її написав Чорний абат. Це я дізнався лише зараз, а Олександр Борисович знав про це давно. Її вартість на аукціоні Сотбіс наразі близько трьохсот тисяч євро.

Детективна історія – за життя і після

   Якісь моменти біографії О.Ільїна стали розкриватися, коли почали робити опис колекції – у процесі цього з’явилося чимало цікавих подробиць. Є довідка про те, що Ільїн навчався у вищому навчальному закладі, був відновлений на третьому курсі і отримав бронь від призову в армію (це був 1943 рік). Сторінка трудової, де «відсутні» двадцять років життя, виявилася підробною. Однак з’ясувалося, що Олександр Борисович був свого часу заарештований за крадіжку в особливо великих розмірах і відбував покарання в таборах. Йому загрожувала вища міра покарання, однак батькові, активному комуністові, який обіймав посаду директора олієжиркомбінату в Рибінську, вдалося врятувати сина. Опісля Ільїн перелітає до Києва, де стає послушником Києво­Печерської Лаври (до 1960 року) і помічником настоятеля, який після її закриття передав Ільїну на зберігання велику частину духовної літератури. Тоді ж (наприкінці 40­х) він активно співробітничав з музеєм Конєва.
   Справжній ажіотаж почався після смерті Олександра Борисовича у жовтні 1993 року. Тоді й розпочалося творення «міфу Ільїна». До того було життя конкретної людини зі своїми захопленнями, проблемами, а коли з’явилося поняття «колекція Ільїна», з’явилася і спокуса створити міф – образ людини, яка увібрала в себе суперечливі риси і стала об’єктом творчості найрізноманітніших людей – від невеличких оповідань до кіноепопеї «Синдром дракона». Так вважає Олександр Чуднов. І додає, що 40 мільярдів доларів – імовірна вартість колекції, яку озвучив один з членів комісії, – зробили певний піар і допомогли її зберегти.
   – Спочатку була пропозиція вести опис у приміщенні, де знаходилась колекція, однак ніхто не знав, в якому вона стані. Коли побачили масштаб роботи (а рішення треба було приймати швидко), вирішили вивезти «оптом» усе, а вже потім розбиратися – речі треба було якимось чином рятувати. Однак в результаті цієї діяльності колекцію «розібрали»: одну частину завезли у напівпристосоване приміщення краєзнавчого музею, книжну частину – вночі, за присутності дуже обмеженого кола людей – у партархів, а якусь частину – в держбанк, тому що там дозволяла площа. Вдалося домовитися з пожежниками підписати дозвіл на зберігання книжної частини колекції в бібліотеці: там, де зараз перебуває колекція Ільїна, тоді був спеціальний зал з пожежогасіння.
   – Проблема роботи з колекцією полягала в тому, що серед нас не було спеціалістів з, приміром, японської літератури, книг французькою мовою, гравюр і т.д. Треба було вчитися, – згадує Олександр Чуднов. – Коли ми з Леонідом Куценком попривозили довідники з Києва, Львова, то, розібравши мішки, побачили, що ці всі довідники в Ільїна були, навіть у двох­трьох екземплярах. І досі проблема в тому, що немає спеціалістів, які могли б опрацювати всі ці документи.
    Чимало питань викликають й обставини смерті колекціонера.
   – Мене, по суті, змусили написати заяву про насильницьку смерть Ільїна, – зізнається краєзнавець. – Його статки дозволяли боротися за життя і підтримувати здоров’я, а смерть виглядала досить швидкою. Заява була написана десь об одинадцятій ночі в кабінеті у Сухомлина (тодішнього очільника області. – Авт.). Опісля я десь протягом двох тижнів переховувався по дачах…

Не обійшлося і без криміналу

   – Олександр Борисович свого часу дав мені номер телефону людини, яку я знав як колекціонера з Петербурга. Це виявився «злодій в законі» Мойсей Поташинський – один з найбільших крадіїв живопису (він став одним з прототипів у серіалі «Бандитський Петербург»). Коли його «взяли», він узяв всю вину на себе, а до нас приїхала наша землячка, яка стала експертом, оскільки у державі коштів на експертів не було. Поташинський же вийшов за амністією. Ось до якої людини я звернувся. За кілька місяців прийшли люди, взяли «что положено» і пішли. Це зробив Мойсей Поташинський, причому він узяв тільки те, що належало йому, зокрема книги, які він з якоїсь причини давав Олександру Борисовичу. Це морський та воєнний устави, що мали на полях записи Петра Великого. Також забрали набір гравюр Ховарда… А далі міф створювався вже без нас. До Кіровограда приїхав власний кореспондент «Комсомольської правди», а потім власкор газети «Лос­Анджелес Таймс» Кері Голдберг. Вона потім допомагала мені. Подорожуючи по всьому світу, надсилала мені подібні історії про таких надзвичайних людей (як О.Ільїн. – Авт.).
   Було оголошено, що у разі виявлення речей, які належать комусь, можна звертатися до комісії. Було чимало заяв на речі, однак декого вдалося вмовити лишити їх місту (наприклад, відомого краєзнавця Віктора Петракова).
   До речі, краща частина колекції іноземними мовами належить роду Міхалкових. Це книги з маєтку Міхалкових під Рибінськом. Вони були куплені Академією наук у 1916 році, потім перевезені у Москву, де просто стояли в ящиках. Як вони опинилися в Ільїна, лишається загадкою…

Фільм не про Ільїна

   Олександр Чуднов свідомо відмовився бути консультантом на зйомках «Синдрому дракона», тому що вважає, що це фільм не про Ільїна, це не його біографія, але це фільм про духовну сутність людини, яка зломлена – своєю пристрастю, системою, з якою він змушений рахуватися. І деталі цього фільму, зокрема жінка, з якою спілкувався герой, підібрані дуже правильно. Це людина, якої йому не вистачало все життя. А вона ніби світилася зсередини…
   – Те, що він не спілкувався з жінками, – неправда. Коли я бував у Москві, Санкт­Петербурзі, то зустрічав жінок – рафінованих аристократок. Мені багато чого було незрозуміло в їхній поведінці (оскільки я маю інше коло спілкування), однак вони відгукувалися про Олександра Борисовича дуже тепло.