Світлана Медведєва, директор Кіровоградської дитячої школи мистецтв, де працює Юрій Вінтенко (на знімку) завідуючим образотворчим відділом, якось назвала його «генератором ідей».

Інтелігент, ерудит, колекціонер, романтик – він і справді людина, як тепер кажуть, креативна. Тож і своє шістдесятиріччя (чотири по п’ятнадцять) відзначив своєрідно: його персональна виставка в галереї «Єлисаветград» відкрилася 15-го квітня о 15-й годині 15 хвилин за київським часом. У день його народження.

У мене на стіні висить невеличкий етюд Вінтенка – «Церква у Бірках», у тих самих Бірках Олександрівського району, котрі свого часу належали Богдану Хмельницькому, і де він збирав свої полки для другого походу на Польщу. Скромне полотно, здавалося б звичайна живописна замальовка сільського мотиву, що мимохідь привернув увагу художника. Але є в ній деталь, на яку спочатку не звертаєш уваги і лише згодом розумієш, що це і є головним акцентом: з-за узагальнених силуетів сільських будинків і густої зелені дерев проглядають навершя старої церкви, ніби звертаються до нас із далекої минувшини, нагадуючи про щось чи за чимось сумуючи.

Нині заслужений художник України, мистецтвознавець Андрій Надєждін свого часу відзначав присутність у натюрмортах Ю. Вінтенка «народної іграшки, старого фото, іншої конкретної атрибутики… Душевним щемом звучить у (його) творах ностальгійна нота, – писав Надєждін. – Це не конкретний спогад, а невловима туга за чимось утраченим і вже недосяжним». Ота «ностальгійна нота», свідомо чи інтуїтивно, присутня і в окремих його пейзажах, зокрема «Землі мого батька» та ін. Вона, зрештою, й привела художника до циклу, над котрим він працює вже давно і який умовно можна назвати «Оберегами» – предметно і декоративно насичених натюрмортів, де у гармонійному поєднанні зображено обереги українського народу: рушники і килимки, писанки і ляльки-мотанки тощо. Тобто все те, що супроводжувало українців упродовж століть і допомагало їм залишатися українцями. Саме ці полотна стали смисловим центром усієї виставки і водночас даниною пам’яті про батька – заслуженого художника України Бориса Вінтенка, котрий був його найавторитетнішим учителем, привив Юрію не тільки любов до мистецтва, а й до рідної історії, котру знав і якою пишався ще тоді, коли це було не зовсім безпечно.

Загалом експозиція складається з пейзажних етюдів і натюрмортів. На ній представлена шістдесят одна робота. Виходячи із символіки, закладеної у циферію, ота одна, що після чотирьох по п’ятнадцять, свідчить, що художник у своїй творчості крокує далі. Він повен сил для наступної роботи («Ще дві роботи не закінчено», – це він про «Обереги»), планів і задумів, що говорити про підсумки рано і попереду ще нові зустрічі з його теплим і добрим живописом, зокрема сповненими світла етюдами, писати які він любить і небезпідставно називає їх самодостатнім жанром мистецтва.