Народилася першого травня 1922 року в селі Мозоліївці Ровенського району Кіровоградської у багатодітній сім’ї. Євдокія була наймолодшою, десятою дитиною.
   Батько Євдокії розповідав, що її дідусь був військовим, воював разом із Йосифом Сталіним. Коли приїхав в Україну, Сталін дозволив йому взяти землю. Після того, як дідусь помер, земля перейшла батькові. «Через цю землю родину і «розкуркулили», – згадує Євдокія. – Мені тоді п’ятий рік пішов, тож добре пам’ятаю, як нас виселили з хати. Але коли в село приїхав високий чиновник з Одеси, і мати все йому розповіла, показала документи на землю, їх переслали в Москву. Відповідь надійшла досить швидко. Суд повернув нам все, зняли звинувачення в тому, що ми куркулі. А від землі батько сам відмовився».
   Євдокія росла, вчилася. І раптом її доля різко змінилася. Приїхала батькова сестра. В неї саме трапилося страшне горе – померла донька. Вона була ззовні дуже схожа на Євдокію, приблизно такого ж віку. І сестра вмовила батьків віддати Євдокію їй на виховання. Дівчинка поїхала разом з нею до Євпаторії. Спочатку дуже сумувала за рідними, але потім звиклася – тітка добре до неї ставилася. Євдокія закінчилися школу в поступила до педагогічного технікуму. Після закінчення потрапила в протитуберкульозний дитячий санаторій «Чайка», де вчила хворих дітей. Одночасно поступила до інституту. І раптом по радіо оголосили, що почалася війна. Усіх лікарів, і медсестер відразу мобілізували. «Пам’ятаю, ніби все відбувалося вчора: як прощалися один одним, як плакали, – розповідає Євдокія Петрівна. Потім мене викликали до військкомату. У цей час місто вже було окуповане. З’ясувалося, що про мене загадав Іван Пилипович Кузнєцов – він раніше працював в санаторії заступником директора. Для мене було завдання – доставити за призначенням якийсь пакет. Мені сказали швидко одягтися, дали якийсь сіренький одяг. Я дала комсомольську присягу і пообіцяла будь-що завдання виконати. Кузнєцов детально розповів, хто і де саме буде мене зустрічати. Ніколи я не забуду ті слова….».
   В Євпаторії було тепло, а ось чим далі Євдокія відходила від міста, тим холодніше ставало. Повз проїжджали машини, дівчині пропонували під’їхати. Але вона тільки махала головою та йшла далі. Коли доходила ввечері до сіл, просилася переночувати, погрітися в якомусь сараї. Хтось дозволяв, хтось – ні, нерідко пригощали чимось. Одна бабуся дала якісь ганчірки та мотузки, щоб обмотати ноги.
   Довгий шлях Євдокії тривав місяць і сім днів. Урешті-решт вона дісталася до кінцевого пункту призначення – міста Знам’янки. На квартиру, про яку сказав Кузнєцов прийшла геть хвора, з обмороженими руками та ногами, з високою температурою. Назустріч прийшли двоє чоловіків і одна жінка. Євдокія, яка почувалася себе зле, дуже втомилася, тоді погано усвідомлювала, що вони їй кажуть. Віддала документи. А потім потрапила до лікарні. Там їй повідомили, що вона із завданням впоралася. Згодом Євдокію перевели на лікування в Одеський госпіталь, де вона пролежала півроку. Але й на цьому лікування не закінчилося – довелося ще два місяці пробути в клініці неврології. Урешті-решт рідні забрали її додому. Вони розповідали, що їм повідомили про її геройський вчинок, про нагороду. Потім в 1946 році, після того, як Євдокію остаточно виписали з лікарні, її забрала в Туркменію, місто Бегдаш сестра. Сюди нагороду їй і надіслали.
   З Туркменії у 1989 році, коли тут саме були громадські безпорядки, Євдокія втекла до Кіровограда. Вона подзвонила начальнику міліції Бегдаша, а той домовився з начальником аеропорту, аби жінку безкоштовно довезли до України. Так і полетіла – без документів, речей, в одному сарафані, потім доїхала до Кіровограда потягом. Отримала статус біженця. З травня 1989 року працювала в охороні Кіровського РВВС. Її поселили в гуртожитку. Так і живе вона в цьому гуртожитку досі. Залишилася на схилі літ одна – померли й син, і донька, і чоловік, тільки онука Юля є.
   Зовсім самотньо було б Євдокії Петрівні, якби не секретар міської ради Микола Цуканов. «Я вдячна долі, що вона звела мене з цією людиною тринадцять років тому, – каже Євдокія Петрівна. – Він постійно допомагає мені і продуктами, і речами, ніколи не пройде повз, не привітавшись, не поцікавившись, як себе почуваю. І я дуже вдячна йому за увагу, тепло та підтримку».