Народився 13 березня 1919 року у селі
Любомирці Олександрійського району
Кіровоградської області.
15 травня
1939 року призваний до лав Червоної армії.
З травня
по серпень 1939 року – курсант 247 окремої танкової
бригади.
З серпня
1939 року по березень 1940 року – 399 окрема зенітна
дивізія (механік-водій).
З
березня 1940 року по вересень 1941 року – 304
стрілецька дивізія (помічник командира взводу).
З січня
по квітень 1942 року Никифор Каленикович лікується
в евакогоспіталі.
З квітня
1942 року по липень 1943 року – 39 відділення
залізничної бригади (начальник
електрокомпресорної станції).
У грудні
1942 року поранений під Сталінградом у голову, ліву
руку та ліве стегно. Лікувався у госпіталях в
містах Саратові та Тамбові близько двох місяців.
З липня
1943 року по лютий 1945 року – охорона Батумі
(командир відділення).
У 1943
році, виконуючи гідротехнічні роботи водолаза
під водою вибухом авіаційної бомби отримав
контузію водяною хвилею, на добу втратив
свідомість. Після контузії не розмовляв і не чув
протягом чотирьох діб. Пролікувався два тижні. А
в серпні цього ж року його було поранено в
обличчя. Лікувався в військових частинах
частинах Сталіно і Махачкала протягом двох місяців.
З лютого
1945 року по квітень 1947 року – 100-ий загін підводних
технічних робіт (командир відділення водолазних
електрозварювальних робіт).
15 квітня
1947 року звільнений через хворобу.
З 1950 по
1952 роки працював у Дашкесанському
рудоуправлінні. Займався партійною,
профспілковою роботою, керував ударною
стаханівською бригадою, яка під його керуванням
забезпечувала хороші виробничі показники,
перевиконувала поставлені завдання на 200-250
відсотків.
15 серпня
1951 року прибув на виробництво будуправління
«Сталіншахтовідновлення», де був обраний
головою будівельного комітету.
З
першого жовтня 1952 року до 1954 рік працював у
Хабаровському річному порту
електрозварювальником.
У 1955 році
разом з родиною переїхав на Житомирщину, а
наступного року – в село Суботи Чигиринського
району Черкаської області. Тут влаштувався
енергетиком в колгоспі імені Богдана
Хмельницького. У 1961 році повернувся в село
Любомирку, в якому народився, працює в колгоспі
імені Шевченка на різних роботах, від електрика,
зварювальника до енергетика.
З 1996 року
– пенсіонер.
Помер 29
жовтня 2000 року.
Нагороджений
орденом Червоної зірки, медалями «За оборону
Кавказу», «За перемогу над Німеччиною у Великій
Вітчизняній війні 1941-1945 рр.». Після війни
нагороджений медаллю «Жукова», орденом
Вітчизняної війни ІІ ступеня.
Донька
Никифора Калениковича Наталія Никифирівна
розповіла, що батько згадував, як під час війни,
коли в село Любомирку прийшли німці, вони
облаштували в його хаті штаб. Три сестри Никифора
Калениковича дуже натерпілися від них. І ось одна
з них, не витримавши, наважилася на такий крок.
Коли топила піч, разом із дровами кинули й
гранату, а сама спробувала втекти. Всі члени
німецького штабу загинули, а вона, хоч і сильно
покалічилася, але залишилася живою. Коли
фашистів вигнали з Олександрійського району і на
відпочинок приїхав батько, нову хату
відбудовували всім селом…
Рідні
Никифора Калениковича зберегли багато його
виробничих характеристик. Показово, що де б він
не працював – (і в будуправлінні треста
«Сталіншахтовідновлення», і в Дашкесанському
рудоуправлінні), всюди про нього відгукуються як
про старанного, енергійного, ініціативного
фахівця.
17 червня
1950 року Никифір Каленикович одружився. Свою
майбутню дружину Тетяну Яківну Осипову він
зустрів у Донецьку, де за комсомольською
путівкою вона саме працювала на відновлювальних
роботах в Дашкесанському рудоуправлінні.
Тетяна
Яківна народилася 16 липня 1927 року в селі
Писарівці Володарсько-Волинського району
Житомирської області. Війна застала її в рідному
селі. У ці роки вона працювала прачкою в
військовому госпіталі. Пам’ятає, як прали бинти,
сушили їх на траві, а потім скатували в жмутики. А
червоноармійський одяг прали звичайним
господарчим милом, яке варили тут же, у відрах і
чанах. Навчилися робити білизну чистою без
всіляких сучасних машин чи миючих засобів – на
ніч замочували, намилювали, скатували в щільні
жмути, накривали чим-небудь, а потім на ранок
добре його полоскали. Тетяна Яківна і сьогодні
користується цим методом.
Никифір
Каленикович дуже соромився своєї інвалідності,
спричиненої багатьма пораненнями. До останнього
побоювався, що через це Тетяна відмовить йому.
Але любов перемогла все. Так і йшли 46 років
життєвими стежками разом, виростили чотирьох
дітей – двох синів та двох доньок. Тетяна Яківна
нагороджена медаллю «Захиснику Вітчизни»,
ювілейними медалями та знаками. |