Народився 26 червня 1921 року.
   7 жовтня 1940 року призваний на службу в лави Червоної Армії, служив у Білостоцькій області в Білорусії. Коли почалася війна, майже відразу, першого липня 1941 року потрапив у полон. «Німці відразу оточили поле колючим дротом і створили табір, – згадує Іван Григорович. – Через тиждень нас повантажили на товарний потяг і відвезли до Північної Німеччини. Загнали в табір дванадцятикілометрової довжини і тримали там аж до весни 1942 року. Годували супом з брукви, ще давали на день по 50 грамів хліба. Часто виганяли на майдан, на мороз і змушували так стояти годинами, ще й били. Навесні 1942 року полонених привезли в Австрію, до Відня .Ми виконували земельні роботи, будували дороги. Годували все тим же супом з брукви, а ще відходами з капусти. На роботу гнали за 10-12 кілометрів від табору. Возили вагонетками землю. Виснажені, голодні ледь трималися на ногах, а німці підганяли нас гумовими шлангами та палицями. Митися нам не давали, тож постійно були в бруді. Знущаючись, німці фотографували нас. Впізнати себе на знімках було неможливо – такими худими, кволими та брудними ми були. У таборі перебували аж доки нас 8 квітня 1945 року не визволила Червона Армія».
   Після звільнення Іван Григорович пішов на фронт, по закінченні війни ще служив до червня 1946 року. Потім демобілізувався, працював в колгоспі. У 1948 році одружився.
   Дружина Зінаїда Іванівна народилася 21 листопада 1927 року. У червні 1941 року її батько пішов на фронт. А в серпні цього року рідне село Грузьке Кіровоградського району взяли німці. Разом з іншими підлітками Зіну фашисти змушували будувати дороги. Якщо діти не витримували навантаження – їх нещадно били. У 1943 році принесли повістку. Мама зібрала речі, і разом з Зіною вони поїхали до Кіровограда, щоб потім відправитися до Німеччини. Але донька по дорозі втекла. «Я зіскочила з підводи і сховалася в кукурудзі, – згадує Зінаїда Іванівна. – Коли підвода їхала у зворотній бік, попросилася мене підвезти. Як стемніло, пішла вже пішки додому. Мати також втекла по дорозі, і повернулася, пройшовши вночі пішки 20 кілометрів.
   У листопаді німці влаштували облаву. Мене впіймали босоніж просто на вулиці і повели додому, щоб я перевдяглася. Я дійшла до порога, озирнулася і побачила, що поліцай розмовляє з кимось іншим. Тоді я не стала заходити в хату, а втекла городами до річки. По мені стріляли, але не влучили. До п’яти годин вечора простояла в холодній воді, а коли облава закінчилася, пішла не додому, а до бабусі, де переховувалася на горищі. Я тоді сильно змерзла. У січні 1944 року село звільнили від німців. Коли армія була під Малою Вискою, я ходила допомагати рити окопи. І знову – переохолодження, внаслідок якого в мене почала відмовляти ліва нога. Після визволення села я трохи підлікувалася, потім почала ходити, спираючись на палицю».
   Влітку Зінаїда Іванівна працювала в сільраді касиром. У 1946 році закінчилася сім класів школи і поїхала до Кіровограда вчитися на бухгалтера. З кінця 1946 року до 1949 року працювала в колгоспі рахівником, з 1950 року працювала в Кіровоградському житловому управлінні бухгалтером домоуправління, з 1964 по 1971 рік – головним бухгалтером міськжитлоуправління, а з 1971 року по липень 1983 року – головним бухгалтером централізованої бухгалтерії міського житлового управління. Вийшовши на пенсію, Зінаїда Іванівна і зараз не сидить склавши руки – з 1985 року вона очолює квартальний комітет №8 Кіровського району.
   Разом з нею переїхав до Кіровограда чоловік. У 1951 році в родини народилася донька Люба, а в 1957 році – Надія.