Народився в грудні 1926 року.
   Коли почалася війна, Івану йшов п’ятнадцятий рік. Він саме закінчив вісім класів Варварівської школи Долинського району. Як і годиться, перед літніми канікулами підлітки завжди працювали у місцевому колгоспі. Коли почалася війна, така підтримка школярів особливо була потрібна, адже більшість чоловіків мобілізували. “Я завжди любив коней, вмів з ними поводитися, – згадує Іван Сидорович. – Тому бригадир виділив мені двох коней, і я став їздовим.
   Як сьогодні, пам’ятаю той серпневий день 1941 року. Я перевозив зерно з току в склад. Тільки розвантажив його і збирався повертати на поле, як раптом побачив, що з балки назустріч мені прямує якась бронемашина. Зупинилася біля мене, вийшли з неї троє чоловіків у німецькій офіцерській формі. В руках – топографічні карти. Почали щось розпитувати, але я так перелякався, що нічого не зрозумів. Німці поїхали геть. Повернувся до села і все розповів людям. Спочатку вони не повірили мені. Але ввечері в село прибула військова частина німців. Через два дні вона поїхала, а в село прибув так званий комендант з обслуговуючим персоналом та охороною. Оселився він у приміщенні школи. Відразу ж змусив селян будувати склад, наказав звести туди увесь урожай, який потім кудись відправляли.
   Життя пішло за окупаційними правилами. Багато молодих юнаків та дівчат відправили до Німеччини. А тих, хто залишився вдома, змушували працювати на окупантів. Протягом усього періоду окупації їм доводилося ремонтувати трасу “Кіровоград - Кривий Ріг”. А в 1944 році нас, багатьох юнаків та дівчат забирали на різні роботи в інші райони. Так, ми будували залізничний міст через річку Буг в районі села Прихати Миколаївської області. Там був справжній табір для невільників. Ми працювали під суворим наглядом протягом двох місяців. А потім почалися ширитися чутки, що нас збираються відправити до Німеччини. І тоді ми з товаришем вирішили, що треба тікати. Для цього треба перепливти річку, але це було небезпечно, до того ж вже був кінець листопада, вода – холодна. Тоді ми вирішили знайти інший варіант. Поряд з табором було село. Майже щодня до нас приходив дідусь, який у ньому жив. Він контролював, санітарний стан у таборі. І ось в одній з бесід ми відкрили цьому дідусеві свої наміри і попросили його допомогти нам. Чоловік пообіцяв це зробити. Поряд з табором був базар. Нам дозволяли ходити на нього за продуктами. Дідусь повідомив нам якось що завтра він приведе на цей базар людину, яка може допомогти нам втекти. Цей чоловік човном переправив нас вночі на інший бік річки. Потім йшли пішки. Дійшли до Долинки і почули, що в рідному селі Варварівці зараз тривають бої. Дісталися туди лісами та лісосмугами. З села вивели майже всіх, не було й моїх батьків. У хату потрапив снаряд, город був весь у воронках від бомб. У цей час лінія фронту перемістилася до бугра балки.
   Почалося моє прифронтове життя. Вдень переховувався в погребі, бо по селу блукали німці. Вони шукали продукти, займалися мародерством. А вночі можна було почувати себе більш-менш спокійно. Інколи було чути відголоски автоматної та кулеметної стрілянини. Так тривало до весни 1944 року. А на світанку 14 березня наші війська розпочали наступ і вже через кілька годин були в селі”.
   22 березня 1944 року Івана Сидоровича призвали в армію. Розпочав службу в 57-му запасному стрілецькому полку в Ульяновській області. Тут вперше дізнався, що таке зброя, як нею користуватися. А вже 5 травня цього ж року він потрапив до 918-го артилерійського полку, що базувався у Білорусії. «Через кілька днів полк направили на 3-ій Прибалтійський фронт, – розповідає Іван Сидорович. – Я був наводчиком першого розрахунку. Залежно від обстановки, доводилося бувати і на передньому краю, і на закритих вогневих позиціях. Полк пройшов усю Прибалтику. Івану Сидоровичу особливо запам’яталося, як важко тут було рити окопи – адже грунтові води на цій території підходили близько до поверхні землі. А ще ж як і стрибнеш в окоп, де води по коліна, та ще й взимку…»
   У листопаді 1944 року військову частину, в якій служив Іван Сидорович, перевели на І Білоруський фронт. Довелося форсувати Віслу, боротися за звільнення Варшави і врешті-решт брати Берлін. Однак безпосередньо Івану Сидоровичу дійти до стін Берліну не довелося (там він побував уже після війни). 20 березня 1945 року його було тяжко поранено. Причому, Іван Сидорович вважає, що це трапилося не без його провини. “Прорвавши лінію фронту оборони противника. – згадує він, – наші воїни рухалися прямо суцільною колоною. Переходили через невеличке містечко. Ми тільки метрів за двісті від нього відійшли, як тих, хто йшов попереду, почали обстрілювати. Ми одержали команду розвернутися назад і зайняти позицію на вулицях містечка біля церкви. Незабаром перестрілка перетворилася на вуличний бій. Я спостерігав все в панораму гармати. Але одного разу підняв голову вище щита, щоб краще роздивитися. Цим скористався снайпер – він поранив мене в голову”.
   Днів через шість Іван Сидорович потрапив до госпіталю 34-74, який знаходився на території Польщі, в Любліні. Там він і зустрів День Перемоги. У червні 1945 року його виписали і направили до 13-ого гаубичного артилерійського полку, що знаходився на території Німеччини. Іван Сидорович служив там і після війни, аж до 1950 року. А потім він тяжко захворів. Лікувався при Харківському науково-дослідному медичному інституті. Після лікування був визнаний інвалідом ІІ групи та демобілізований.
   Після демобілізації Іван Сидорович закінчив Кіровоградський педінститут, працював вчителем у Варварівській середній школі Долинського району до 1988 року. Брав активну участь в громадському житті, за що отримав звання Почесного громадянина Долинщини.
   Нагороджений медаллю “За бойові заслуги”, “За звільнення Варшави”, “За взяття Берліна”, “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 19411945 рр.”, орденом Великої Вітчизняної війни.