Народився 16 липня 1920 року в селі Новоналинську Зуринського району Удмуртської АРСР. Батько Микита Романович був сільським вчителем, а пізніше головою сільської ради. Після закінчення сьомого класу вступив і на відмінно закінчив педучилище в селі Дебесс Удмуртської АРСР. У 1940 році його призвали на діючу службу до лав Радянської армії. Служив у Приволзькому військовому окрузі. Як здібного бійця, відмінника стройової та політичної підготовки, його було рекомендовано до вступу у Вольське військове авіатехнічне училище (1940-1941 роки). Потім – служба в Орловському військовому окрузі. 1942 рік – за бої під Сталінградом сержант 150-авіаполку Леонід Іванов нагороджений орденом Червоної Зірки.
   1943 рік – Московський військовий округ (сержант 9 запасного авіаполку).
   1944 рік – Середньоазіатський військовий округ (курсант Харківської авіаційної академії).
   1944-1950 роки – Забайкальський фронт. За участь у битві під Халхін-Голом нагороджений медаллю «За бойові заслуги» (технік ланки, лейтенант 49-го авіаційного полку 30 авіаційної дивізії Забайкальсько-Амурського військового округу).
   1950-1957 роки – працює помічником військового представництва на заводі імені Чкалова в місті Новосибірську. На той час завод випускав реактивні літаки. Без штампа на літаку військового представника, тобто Леоніда Микитовича, літак завод не залишав.
   1957-1969 роки – начальник авіаремонтних майстерень, капітан 15-го відділення авіаційної ескадрильї прикордонних військ КДБ Північного округу. 1960-1980 роки. Слюсар ремонтного заводу «Укрсільгосптехніка». З 1980 року – пенсіонер. Помер 10 серпня 2004 року. Нагороджений орденом та 8 медалями.
   Про нелегку долю Леоніда Микитовича розповіла його донька, Лідія Леонідівна Савченко. За її словами, про війну батько згадувати не любив. Частіше говорив про природу, на яку там, де доводилося служити, звертав увагу у першу чергу, милувався нею, захоплювався. Він нерідко повторював, що тільки в природі є повна гармонія та краса, а ось у людському житті, на жаль, ні. Війна – це найстрашніший людський рок. Людина народжена для творчості, споглядання. І протиприродно, коли вона змушена залишати улюблену справу, улюблені місця і брати в руки зброю. Тож Леонід Микитович усім серцем ненавидів ворога, який посягав на найрідніше для нього, найдорожче – Батьківщину, рідний дім.
   А ще Лідія Леонідівна згадала з військової біо-графії батька такий епізод. Леонід Микитович розповідав, що в Забайкаллі одночасно з ним служив син Сталіна – Василь. Він також брав участь у битві під Халхін-Голом. Батько розповідав, що це був сміливий, відважний чоловік. Вдача у нього була крута, міг не послухати командира, але для інших був добрим товаришем…
   Батько, як згадує Лідія Леонідівна, був дуже скромною людиною. Ніколи не говорив яскравих промов, щоб справити на когось враження чи похизуватися. Він любив природу, часто ходив за грибами до лісу, порибалити, любив свій завод, високо шанував звання офіцера. А ще він безмежно любив свою родину. З дружиною Єфросинією Григорівною прожив разом 51 рік. З нею Леонід Микитович познайомився коли служив на Забайкаллі. Мама працювала в Читинській області у військовому госпіталі. Це був госпіталь для офіцерів, в якому лікувалися переважно танкісти та льотчики. Мама була донором, її кров врятувала багатьох поранених.
   Не маючи спеціальної освіти, Єфросинія Григорівна була мудрою жінкою, тонким психологом. Вміла кожного хворого обнадіяти, заспокоїти, навіть розвеселити. А ще відрізнялася особливою добротою, лагідністю, вмінням спокійно та виважено діяти в будь-яких складних ситуаціях. Напевне, саме це і підкорило батька. Я ніколи не бачила, аби батьки сварилися чи навіть сперечалися. Завжди і всюди були разом, піклувалися одне про одного. Недарма дівоче прізвище мами – Ларіна. Вона нагадувала пушкінський персонаж Тетяну Ларіну здатністю безмежно кохати, скромністю…