Народився 23 лютого 1913 року в селі Стерлеговці Хлевенського району Воронізької області.
   5 вересня 1935 року був призваний Липецьким райвійськкоматом в 2500-ий авіаційно-коригувальний загін, де служив шофером.
   З листопада 1938 року по жовтень 1942 року – 116-а окрема авіаційна ескадрилья (механік електроспецобладнання).
   З жовтня 1942 року по березень 1945 року – 48-ий авіаційний полк (механік електроспецобладнання).
   З березня 1945 року по вересень 1946 року – 295-ий штурмовий авіаполк (механік електроспецобладнання).
   З вересня 1946 року по березень 1947 рок – 91-ий винищувальний авіаполк (механік електроспецобладнання).
   Демобілізований 26 березня 1947 року.
   Нагороджений медаллю “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.”, Орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня.
   Іван Григорович у перші роки після війни часто розповідав дружині про військові будні. Один спогад для нього був, мабуть, особливо важливим. “Командир віддавав наказ, не наважившись підняти очі від землі. Ми, підлеглі, шість техніків і механіків, все, що залишилося від технічного персоналу авіаційної частини, стояли нерівною шеренгою. Обличчя наші були темні від засмаги і безсоння, одяг, просякнувши олією, блищав. Руки з потрісканою шкірою висіли, що означало команду “струнко”.
   Десять винищувачів, залатаних і закопчених, відремонтованих нами, були готові до злету. Льотчики сиділи в кабінах і з жалем дивилися на нас, тих, хто залишався на землі. Командир повільно промовляв слово за словом:
   – Нічого не зробиш. Наказ є наказ. Іншого виходу немає. Треба зберегти машини та людей, які залишилися. Нам же наказано прочесати вцілілими машинами місцевість і сісти на аеродром 23-ьої авіабригади. Машини одномісні, і вам треба залишитися. Самі розумієте.
   – Летіть, товаришу командир, машини в порядку, темніє, – сказав наш старший технік, – а ми як-небудь дістанемося до наших. Командир побіг до своєї машини і, залізаючи до кабіни, віддав нам останній наказ, щоб ми пальне, боєприпаси, несправні літаки, що залишилися, спалили.
   Ось останній винищувач злетів у повітря, а ми продовжували дивитися услід, як і належить технікам: не спускати очей зі своєї машини, доки вона не зникне з поля зору. Літаки давно зникли, а ми все дивилися в небо. Хотілося кричати, рвати голосом цю незвичну тишу, страшну, як раптова глухота. Десь застрекотав коник і замовк. Захотілося закурити, але тютюну ні в кого не було. Почали думати, як дістатися до наших, і тут старший технік запропонував летіти і кивнув у бік замаскованих несправних літаків. Але це були не літаки, а лом. Без приладів, без гармат. Все поздирали на запчастини при ремонті винищувачів, що полетіли. Самі ж доводили, що воювати на них не можна. І тут ми вирішили, що воювати не можна, а протриматися на прямому польоті півгодини можна. А півгодини нам би вистачило, і ми вирішили з одинадцяти машин зібрати для нас шість. Однак потім ми засумнівалися – пілотів же стільки вчать, перший політ вони роблять з інструктором, а як же ми, технарі, впораємося? Та ми взялися за справу. Коли підняли капоти і стали колупатися в моторах, що пахнули бензином, на душі полегшало. І зовсім не тому, що можна було відремонтувати машини, а тому що знову почалася звична праця.
   До сходу сонця привели до ладу шість машин, повністю розтрощивши решту. Старший технік, який очолював нашу групу, при ремонті літаків безперервно втокмачував нам, щоб при злеті не піднімали машину круто, поле велике, і треба розбігатися до спокійного підйому. У повітрі – жодного різкого руху. Повертати треба легенько. Технік не радив сідати на аеродром, щоб там нікого не покалічити.
   Поспіхом влаштували на одній машині тренування. Педалі та важелі керування, раніше такі знайомі, раптом набули зовсім іншого змісту. Їх ми торкалися тремтячими, вологими руками, несміливо, як курсанти аероклуба. Допомагали один одному порадами, згадуючи все, що чули колись від пілотів. По черзі сідали в кабіну, інші в цей час тримали літак за крила, піднімали за хвіст, повертали його, тобто “літали”, не відриваючись від землі.
   Звідкись донісся гул мотору. Швидко завалили машину гілками, підняли голови. Розвідник противника “Рама” низько пролетів стороною, зробив кілька кіл та зник. Ми за жеребкуванням розподілили машини, залишилося визначити черговість злету. І тут всі опустили голови. Нікому не хотілося починати, летіти останнім було зовсім страшно, а всім разом не злетіти. Нарешті першим викликався летіти Сашко Резнік, останнім вирішив летіти наш старший технік (на жаль, уже не пам’ятаю його прізвища). Викотили машину на старт. Сашко подивився на всіх блискучими очима, посміхнувся якось розгублено і, махнувши рукою, поліз у кабіну. Мотор запустили з третього разу, літак побіг по траві, рев мотору став глухим. Ось колеса відірвалися від землі. Літак круто поліз уверх, люто завив і, захлинувшись, впав на краю поля. Злетіли пінисті клуби вогню. Чорна бензинова кіптява шапкою попливла до неба. Ми підбігли до місця катастрофи, постояли, знявши пілотки, і повільно повернулися до своїх машин.
   Старший технік викликав наступного за жеребкуванням, сказав, що треба поспішати, що нас почули і побачили дим. Наступним був я, але я не міг зрушити з місця, такий мене охопив жах.
   – Я лечу, – раптом сказав старший технік, – а ви як хочете. Не час зараз міркувати.
   Засунувши пілотку в кишеню комбінезона, він зробив крок до своєї машини, наказавши останньому запалити склади. Але потім вирішив, що якщо він розіб’ється, то ми побоїмося злітати і сказав, що сам підпалить склади. Тоді я виступив наперед і сказав, щоб він злітав. І від того, як він полетить, за ним вирушимо і ми. Літак старшого техніка відірвався від землі і низько пішов над кущами. Потім я, за мною Вітьок, потім Толік полізли в кабіни і почергово злетіли. Не полетів тільки Льончик, побоявся. Він підпалив склади і пішки пішов шукати наших. Старший технік приземлився на картопляному полі, потім сів Анатолій, а я, забувши наказ сідати тільки на “черево”, раптом випустив шасі. З під уламків машини, що при посадці перевернулася, мене витягли солдати і старший технік, який лаяв мене останніми словами, а сам обнімав і плакав. З шістьох до своїх дісталося тільки троє. Солдати, які оточили нас, казали, що якби всі так сідали, то ні машин, ні літаків би не вистачило для боротьби з німцями. Ми почали виправдовуватися – ми ж не пілоти, а технарі….Техніки. Мене поклали на носилки. Молоденький фельдшер сказав, що мене поставлять на ноги, жити буду…”
   У мирний час Іван Григорович жив до 1956 року на батьківщині. У 1956 році переїхав до Кіровограда і працював на млині “Заготзерно №1” бригадиром-мельником.