Народився в селі Дібрівці Бобринецького району Кіровоградської області 1 липня 1923 року. Батько був службовцем, мати – домогосподаркою. Сім’я в Івана була великою та бідною. Крім нього, в родині було четверо братів та сестра.
   До війни Іван навчався в середній школі міста Бобринця. 5 липня 1941 року добровільно, ще не закінчивши школу, пішов на фронт. Був зарахований до 437 артилерійського полку розвідником-мотоциклістом. Брав участь у боях у складі 18-ої Армії Степового, Центрального і Північно-Кавказького фронтів, звільняв Дніпропетровськ, Херсон, Запоріжжя, Донецьк, Луганськ, Ростов-на-Дону , Північний Кавказ. Брав участь і у визволенні Києва.
   «Тоді мені, молодому артилерійському розвіднику довелося бути в епіцентрі найбільш кровопролитних операцій, – згадує Іван Іванович. – На власні очі бачив, як після форсування Дніпра вода в ньому стала червоною, змішавшись з людською кров’ю. Згадую, що тоді – 5-6 листопада 1943 року – було холодно, йшов невеликий сніг. Місто немов вимерло. Тільки чути гарматні вибухи та відлуння розривів гранат, автоматні черги. Хрещатик був захаращений сміттям та цеглою, навколо – зруйновані будинки, уламки знищеної німецької бойової техніки. Останніх гітлерівців доводилося «викурювати» з підвалів. Вони виходили з піднятими руками, брудні, худі, в якомусь ганчір’ї, кволо повторюючи «Гітлер капут…», кидали зброю на землю».
   Іван двічі був поранений, мав контузії, пройшов тяжкими фронтовими дорогами від рідного краю і до столиці Чехословаччини Праги, де і закінчив війну 13 травня 1945 року помічником начальника штабу 39-ої гвардійської гарматно-артилерійської бригади 18-ої Армії 1-го Українського фронту.
   Нагороджений орденами Вітчизняної війни І ступеня, «За мужність», медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За оборону Кавказу», «За участь у героїчному штурмі і визволенні Праги», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».
   З цієї жахливої війни не повернулося троє рідних братів Івана, а наймолодший, який також добровольцем пішов на фронт, від тяжких ран помер у лікарні в 1946 році.
   Після демобілізації з лав Радянської Армії Іван Іванович повернувся в рідне село, працював у колгоспі імені «ХТЗ». У 1948 році односельці обрали його депутатом місцевої ради, Іван Іванович працював секретарем Дібрівської сільської ради, а потім в Бобринецькій районній раді – завідувачем загального відділу. У 1948 році одружився з Марією Андріївною Колісниченко.
   Марія Андріївна народилася в місті Бобринці Кіровоградської області 15 грудня 1922 року. Батько працював у комунальній галузі, мати – домогосподарка. До війни Марія навчалася в середній школі, закінчила десять класів. Перед війною переїхала жити до рідної сестри Соні, яка працювала у військовому госпіталі в місті Койвісто, у військовій частині, в якій служив і її чоловік. Коли почалася війна, Марію разом з Сонею та її дочкою евакуювали до Ленінграда, і до 1942 року вони перебували у блокадному місті.
   «Оселилися ми в приміщенні школи, в якому після перших бомбардувань повилітали шибки, – згадує Марія Андріївна. – Вікна довелося позакривати фанерою, тому сиділи в суцільній темряві. Взимку страшно мерзли, адже під час евакуації з Койвісто навіть не встигли взяти ковдри і теплий одяг. Бомбили місто щодня…Ми навіть встигли звикнути до звуку вибухів. Був випадок, коли вибух зруйнував майже пів будинку, на подвір’ї якого ми стояли, однак нас, на щастя, не зачепило.
   Відчуття голоду було постійним. Денна норма житнього хліба на кожного становила 300 грамів. Та й що то був за хліб – якийсь вологий, запліснявілий. Крім хліба, споживали тільки воду. Спочатку нам допомагав чоловік Соні – надсилав з фронту сухарі, але потім він пропав безвісти. З часом прохарчуватися ставало все важче. Деякі робили плитки з клею для меблів, варили з них холодці, супи. Проте ми від такої їжі вирішили відмовитись, і, як виявилося пізніше, не помилилися. Ці плитки майже нічим не відрізнялися від отрути. Кожного дня в сусідніх будинках помирало по п’ять-шість чоловік. Від голоду померла Соніна дитина, якій ще не виповнилося і року. Люди пухли, їхні обличчя через неправильний обмін речовин вкривалися волоссям. У мене – тоді дівчини вісімнадцяти років – неодноразово виникала думка, що краще померти, ніж залишитися такою страшною на все життя. Я настільки ослабла, що перевертатися з боку на бік могла лише за допомогою сестри.
   Десь приблизно через рік нас евакуювали до Ярославської області. Коли перепливали Ладозьке озеро, баржу, що пливла попереду нашої, підірвали німецькі бомбардувальники. Це просто жахливо: баржа була вщент заповнена жінками та дітьми…Врятувати нікого з них не вдалося.
   Довго я не могла відійти від тривалого голодування. Перші дні довелося їсти зовсім потроху, оскільки раптове повернення до нормального харчування загрожувало смертю. Та й в мене апетиту такого не було…Ще й досі про страшні блокадні місяці інколи нагадує хворе серце…»
   В Ярославській області Марія працювала лаборанткою на місцевому олієекстрактному заводі. Після звільнення Бобринця вона повернулася додому. Працювала в Бобринецькій райконторі зв’язку бухгалтером до травня 1949 року. У червні 1949 року її чоловік за партійним набором був направлений на службу в органи державної безпеки в Кіровоградській області і пропрацював на оперативно-адміністративних посадах до травня 1979 року. У цьому ж році Іван Іванович вийшов на пенсію, має військове звання полковник у відставці. Марію Андріївну спочатку у зв’язку з переїздом до Кіровограда перевели на роботу в Кіровоградське управління зв’язку, де вона пропрацювала заступником головного бухгалтера до серпня 1951 року, а з серпня 1962 року до квітня 1979 року працювала економістом Кіровоградського економічного управління лісового господарства.
   Разом Іван Іванович та Марія Андріївна прожили 58 років. Мають двох доньок, онуку, двох онуків та двох правнучок.